Славні імена Золотоніщини: Андрій Лівицький — від Золотоніського мирового судді до правонаступника Симона Петлюри

Родина

Народився Андрій Лівицький 27 березня 1879 р. на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії. Його батько, Микола Лівицький — Нащадок старого козацького роду і члена дворянського зібрання в Золотоноші. Мати – донька Петра Ілляшенка, найвідомішого представника свого роду, який мав володіння у Хоцьках, під Гельмязовом, Озерищем та околишніх хуторах. Ілляшенко закінчив Київський університет (перший випуск) і тривалий час був мировим суддею.

Виростав Андрій зі своєю сестрою Євгенією, яка стала лікарем і тривалий час працювала у Хоцьківській лікарні, мешкаючи з родиною в одному з будинків на її території. У неспокійні 1918-1920 рр. надавала медичну допомогу не лише селянам, а і пораненим повстанцям, які діяли у місцевих лісах. Зокрема, у неї лікувалися П. Самутін – командир в армії Української Народної Республіки, генерал-хорунжий уряду УНР в екзилі, родом з Ташані та С. К. Мичуда – один із командирів дивізії отамана Д. Зеленого.

Донька Андрія Миколайовича, Наталія Лівицька-Холодна (1902-2005), яка народилася на хуторі під Гельмязовом, що дістався у спадок мамі Андрія після смерті її батька Петра Ілляшенка, стала відомою українською письменницею в еміграції. Проживала у Чехословаччині, Польщі, Німеччині, США, Канаді. У середині 1920-х років навчалася у Празькому університеті. Була членом правління Союзу українок Америки. Її чоловік – Петро Петрович Холодний, син відомого українського художника-монументаліста і графіка П. І. Холодного (родом з Переяслава), сам став одним із найвизначніших українських митців ХХ століття, який особливо відзначився як маляр та графік, створював ікони, вітражі, мозаїки.

Марія Лівицька (1879-1971), дружина, вірний друг і соратниця Андрія Миколайовича, залишила спогади “На грані двох епох” (Нью-Йорк, 1972), у яких досить детально описала родинні зв’язки Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що прокотилися Україною на початку ХХ ст.

Революційна юність

Закінчив Лівицький Прилуцьку гімназію, навчався у Києві в колегії Павла Галагана та на математичному й правничому факультетах Київського університету. Приєднався до київської Української студентської громади і брав участь у політичному русі, за що у 1897 та 1899 рр. був ув’язнений у Лук’янівській тюрмі. За участь у студентському страйку 1899 р. виключено з університету і вислано на Полтавщину під гласний нагляд поліції. У 1903 р. Лівицький закінчив університет і отримав посаду у Лубенському окружному суді, від листопада 1905 р. – присяжний повірений Харківської судової палати, а 1913– 17 рр. – виборний суддя Золотоніського повіту.

У 1901 р. виступав одним із фундаторів Революційної української партії, у 1902–03 рр. разом із В. Винниченком, Д. Антоновичем, М. Ткаченком входив до Київського комітету РУП. У наступні роки керував осередком РУП у м. Лубни. У 1905 очолював у цьому місті Коаліційний комітет українських, російських і єврейських організацій, «Громаду самооборони» з шести бойових дружин. Був одним із творців так званої «Лубенської республіки». У 1905 р. увійшов до УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). За участь у революційних подіях 3 січня 1906 р. його заарештовано, але той втік з-під варти. 7 жовтня 1907 р. знову був затриманий у Лубнах і відбув півтора роки ув’язнення.

Після Лютневої революції 1917 р. Лівицький поринув у вир політичного життя. 16 березня 1917 р. його обрано Золотоніським повітовим комісаром. 4–5 квітня брав участь у конференції УСДРП у Києві, яка фактично відродила діяльність партії і визнала її головну мету – домагання автономії України. За сприянням Андрія Лівицького у Золотоніському повіті було засноване товариство «Просвіта», налагоджено видання газети «Вісти з Просвіти». На початку червня на 1-му Всеукраїнському селянському з’їзді увійшов до Тимчасового ЦК Української селянської спілки і став членом Центральної Ради з правом вирішального голосу.

Від 1 серпня 1917 р. до травня 1918 р. обіймав посаду Полтавського губернського комісара, паралельно – гласний і голова Золотоніського повітового та Полтавського губернського земств, член губернського і голова повітового Золотоніського комітету УСДРП.

З утворенням Української Держави його усунено з посади губернського комісара. Певний час працював юрисконсультом Центрального українського кооперативного комітету. Згодом увійшов до Українського національного союзу і під час антигетьманського повстання у листопаді–грудні 1918 р. виконував обов’язки повітового й губернського комісара Полтавщини.

Урядова кар’єра

За доби Директорії А. Лівицький брав участь у скликанні й роботі наприкінці січня 1919 р. Конгресу трудового народу. 5 лютого 1919 р. його призначено тимчасово виконуючим обов’язки міністра внутрішніх справ, а 19 лютого з’явився наказ Директорії про доручення йому виконання обов’язків міністра юстиції, з 1 квітня – тимчасово керуючого міністерством. Під час урядової кризи на початку квітня 1919 р. йому разом з І. Мазепою запропонували схилити прем’єра С. Остапенка до добровільної відставки. У новопризначеному Симоном Петлюрою 9 квітня 1919 р. уряді Лівицькому дісталися посади заступника голови Ради народних міністрів та міністра юстиції.

У наступному уряді І. Мазепи, сформованому наприкінці серпня 1919 р., він зберіг ці посади. 2 вересня 1919 р. Кабінет міністрів ухвалив рішення «про необхідність у зв’язку з політичним станом» доручити йому ще й керівництво міністерством закордонних справ. Проте від жовтня 1919 р. головна діяльність А. Лівицького зосередилася у Варшаві, де він очолив Українську дипломатичну місію, покликану здійснити підготовчу роботу до підписання українсько-польського договору. Вироблена у гострих дискусіях протягом жовтня-листопада 1919 р. Декларація 2 грудня 1919 р. була передана урядові Речі Посполитої. В українських національних колах цю акцію зустріли неоднозначно. Упередженість щодо її змісту пояснювалася тими значними територіальними, політичними та економічними втратами, яких в результаті зазнала УНР. Вони були закріплені у квітні 1920 р. у таємному українсько-польському політичному договорі та такій же військовій конвенції. Винуватцем саме такого перебігу подій багато хто вважав Лівицького, хоч останній намагався довести, що після подання згаданої Декларації ставлення поляків до УНР значно пом’якшало. Проте ці його твердження спростовувалися низкою документів самої дипломатичної місії у Варшаві, зокрема, численними січневими 1920 р. нотами на адресу уряду Речі Посполитої, в яких йшлося про систематичне порушення українсько-польських домовленостей щодо дотримання суверенітету УНР і наводилося багато прикладів свавілля польських властей та армії на окупованих українських територіях.

Тим часом С. Петлюра, посилаючись на від’їзд прем’єра Мазепи на фронт з діючою армією «Зимового походу», 12 грудня 1919 р. призначив Лівицького виконуючим обов’язки голови Ради народних міністрів УНР. Отже, у Варшаві фактично почав діяти ніби паралельний кабінет міністрів. Андрій Лівицький з перших днів виявив велику активність на новій посаді. 22 грудня ним підписаний і розісланий усім послам та головам дипломатичних місій УНР обіжник, у якому констатувалося погіршення стану в УНР після переходу Української галицької армії під денікінське командування, а також повідомлялося про те, що під «тимчасову охорону польського уряду передаються Кам’янець-Подільський та його околиці», де залишилася більшість державного апарату, для керівництва яким призначався Головноуповноважений уряду УНР І. Огієнко. Далі визначалися завдання варшавської урядової команди УНР на основі положень Декларації від 2 грудня 1919 р. 15 Дехто з членів уряду, як, наприклад, О. Безпалко та А. Степаненко, явно не схвалювали той факт, що А. Лівицький взяв на себе обов’язок визначати спрямування діяльності усіх посольств та дипломатичних місій і наполягали на скорішому поверненні міністерських апаратів в Україну. Така ситуація тривала аж до кінця травня 1920 р., коли РНМ очолив В. Прокопович. У новому уряді А. Лівицький обійняв посади заступника прем’єра та міністра закордонних справ. Щодо стосунків з І. Мазепою наприкінці 1919 – початку 1920 р. він твердив, ніби «Мазепа і Рада народних міністрів цілком опробують його варшавську політику». І. Мазепа ж, вернувшись у травні 1920 р. до Києва з армії «Зимового походу», рішуче заперечував свою участь у підготовці та підписанні принизливих для УНР польсько-українських квітневих домовленостей.

14 жовтня 1920 р. датований наказ С. Петлюри про відставку В. Прокоповича. А. Лівицькому від 18 жовтня 1920 р. доручалося очолити новий уряд із залишенням за ним портфеля міністра юстиції. Згідно з цим наказом РНМ УНР на засіданні 16 жовтня у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ) ухвалила подякувати В. Прокоповича за його працю на користь республіки і заслухала інформацію нового прем’єра про стан справ.

Неповний місяць прем’єрства А. Лівицького припав на останній період діяльності уряду УНР перед остаточною еміграцією за межі України. Найважливішими його акціями стали розгляд і схвалення законопроектів «Про Державну Народну Раду» та «Про тимчасове верховне управління». Головна ж увага уряду в цей час у зв’язку з катастрофічним становищем на фронті зосереджувалася на черговій евакуації з метою врятування державного майна та урядових установ. По доповіді А. Лівицького РНМ 12 листопада 1920 р. ухвалила розпочати евакуацію в ніч з 14 на 15 листопада. 18 листопада 1920 р. на засіданні уряду у містечку Фрідріхівка (нині м. Волочиськ Хмельницької області) остаточно вирішили, що для збереження сил на майбутнє слід подбати про перехід армії та проводу УНР за кордон. На засіданні уряду вже у Польщі, у Тарнові, під головуванням А. Лівицького було ухвалено рішення розпочати діяльність на еміграції з оприлюднення законів «Про тимчасове Верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». 11 грудня 1920 р. А. Лівицький доповів на засіданні РНМ про результати поїздки до Варшави для з’ясування умов перебування уряду, армії та громадян УНР на території Річі Посполитої. На одному з наступних грудневих засідань уряду УНР він виступив з ініціативою утворення Тимчасового представницького органу при уряді, запропонувавши залучити до підготовки відповідного законопроекту про тимчасовий орган народного представництва усі партії та громадські організації.

Еміграція

У складі затвердженого С. Петлюрою 24 березня 1921 р. першого уряду УНР в екзилі, очоленого В.Прокоповичем, А. Лівицький знову обійняв посади заступника прем’єра та міністра юстиції. Наприкінці 1921 р. після трагічної невдачі «Другого Зимового походу армії УНР» саме він відстояв необхідність продовження діяльності уряду УНР поза межами України. Перебуваючи у Варшаві разом з С.Петлюрою, великого значення надавав дипломатії, а у 1922–26 рр. знову очолив уряд. Про активну участь А. Лівицького у серпні 1924 р. в утворенні на еміграції єдиного національного фронту свідчить В. Винниченко у своєму «Щоденнику». О. Шульгін у книзі «Без території» згадує, що коли у 1925–26 рр. керівництво УНР активізувало діяльність у справі встановлення зв’язків між українськими осередками у різних країнах Європи, А. Лівицький, як голова уряду, виїжджав на початку 1926 р. до Праги та Парижа.

Після загибелі С. Петлюри А. Лівицький очолив Директорію і перейняв посаду головного отамана військ УНР в екзилі. З 1926 р. також керував Державним центром УНР, який діяв у Варшаві, щоправда, під постійним наглядом польської поліції.

Під час Другої світової війни А. Лівицький залишався у Варшаві. Після закінчення війни оселився у Німеччині. У 1945 р. з метою активізувати діяльність уряду УНР в екзилі запропонував оновити його склад, запросивши до участі представників нової радянської та західноукраїнської еміграції.

Помер А. Лівицький 17 січня 1954 р. у Німеччині, у Карлсруе. Поховали його на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, але згодом прах перевезли на українське меморіальне кладовище у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Сергій Марченко,
редактор веб-ресурсу Золотоноша Історична

Використані джерела:
1. Український урядовий портал;
2. Вісник Переяславщини.