На українському ринку праці відбувся переворот. Наразі компанії і підприємства змушені боротися за достойних кандидатів на робочі вакансії. І якщо вчора мова йшла про офісних висококваліфікованих працівників, сьогодні нестача кадрів гостро відчувається серед представників робітничих професій. Золотоноша – хоча й маленьке містечко, та проблема, що вже набула всеукраїнських масштабів, актуальна й у нас. Наразі важко знайти кваліфікованого екскаваторника чи відповідального вантажника. За словами більшості директорів місцевих підприємств, на робітників чекають достойна зарплата та гідний соціальний пакет, однак справжніх спеціалістів своєї справи обмаль. Тому ми й громадсько-політична газета “Златокрай” вирішила започаткувати нову рубрику «Трудова еліта», в матеріалах якої писати про людей, котрі у своїй робітничій професії віднайшли ту родзинку, що дає змогу отримувати насолоду та відчуття потрібності у сучасному життєвому вирі.
Коли вперше бачиш РусланаТолстоп’ятова, не відразу розумієш, що цей жилавий, мускулястий 53-річний чоловік, який пружною, по-хлопчачому прудкою ходою долає відстань, і є той робітник ручного завантаження, який переносить по декілька десятків тонн товару в день протягом 10 років! Чорне, смоляне волосся, жодного натяку на сивину, зморшкувате, покрите борознами, добре, відкрите обличчя, і ще мова. Відразу не вловлюєш смисл сказаних ним слів, за секунду переорієнтовуєшся – західний акцент.
Руслан Володимирович родом з міста Рахів Закарпатської області. Після школи вступив до училища, потім пішов до армії. 2008-ий став переломним роком у долі чоловіка. Тоді він познайомився та одружився з коханою Ларисою, яка родом із Золотоноші, а працює вчителькою у СШІТ №2. Переїхав до центральної України й влаштувався на роботу, якій присвятив десяток років свого життя. Коли у Золотоноші почав шукати роботу, у місцевому центрі зайнятості йому розповіли про набір працівників до заводу «Еконія», що розташувався на території колишньої меблевої фабрики. Зважив всі плюси: близько до дому, офіційне працевлаштування, достойна зарплата – й наступного дня прийшов на підприємство. Спочатку – підсобним працівником, а коли запустили лінію продукції – вантажником. З тих пір почала зароджуватися любов до рідного підприємства.
– У той період тут все ще не було таке красиве. Навколо стояли розбиті приміщення, подекуди лежала цегла та працювали наймані робітники. Вони зводили, вдихали друге життя у нові стіни тепер величного підприємства. Тоді я копав траншеї, закидав піском ями і подавав цеглу, – чоловік згадує свої перші робочі будні на «Еконії».
Свого часу працьовитому й відповідальному робітникові пропонували посаду комірника, але він відмовився.
– Руслан працює у нашому колективі більше 10 років, з початку будівництва заводу, – розповідає завідувач складу Валентина Демиденко, – Це – порядна, відповідальна і добросовісна людина. У разі затримки на роботі, ми завжди можемо покластися на нього, бо має звичку завершувати справи до кінця і по-справжньому вболіває за підприємство.
До переїзду на Золотоніщину левову частку життя чоловік пропрацював на будівництвах за кордоном – у Чехії та Угорщині.
– Якщо людина звикла працювати, будь-яка робота їй буде до снаги. А якщо не привчена змалку до цього, шукатиме легких грошей. Для мене, як для сім’янина, важлива стабільність. Я почав тут працювати з нуля, як тільки підприємство зароджувалося, бачив як спиналося на ноги й набирало обертів. І тепер його покинути, піти на інше місце – ні, це для мене зрада, – заперечливо хитає головою робітник.
Кожен свій ранок, перед роботою, Руслан розпочинає з порання свого нехитрого господарства: 6 курочок і собачка Жорик чекають від господаря сніданку. Потім треба листя загребти чи двір вимести. Снідати не любить, а от чашечка натуральної чеської кави додає йому бадьорості на цілий день. А як тато Руслан обожнює свою 9-річну доньку Катрусю!Увесь вільний час проводить з нею: будь-яка забаганка улюбленої четвертокласниці для батька – закон!
Родина Толстоп’ятових любить подорожувати рідними місцями. Вперше з дружиною та донькою поїхали до Західної України, коли малечі було 9 місяців. До речі, потягом добиратися до Рахова із Золотоноші півтори доби.
– У якому б місті України ми не були, коли заходимо в продуктовий магазин, чоловік першим ділом проходить вздовж виставленого краму і видивляється воду ТМ «Малятко», яку виготовляють на підприємстві «Еконія». Тепер це хобі стало сімейним, і ми шукаємо не лише воду цього бренду, а й соки, печиво, каші, – розповідає про родинні звички дружина Лариса Петрівна. –В Ужгороді зайшли в «Сільпо», бачимо: о, наша вода! А в Рахові немає золотоніського бренду – трагедія всього життя! У рідному місті, де народився, чоловік усіх знає, тож підходив до міського керівництва, щоб дізнатися, чому ж там немає продукції «Еконії». Ми впевнені, що скоро вона і там буде.
Руслан Толстоп’ятов обожнює футбол. Знає, коли й де проходитиме гра, як звати футболістів збірних і на якій хвилині забили гол. Якщо триває матч за участі улюбленої команди «Динамо» (Київ), навіть миша не повинна заходити до кімнати. І не дай, Боже, комусь стояти біля телевізора чи відволікати вболівальника, адже в будь-який момент можуть забити гол!
Руслана Володимировича можна впізнати ще за голосом – потужний, гортанний, його чути далеченько.
– Нещодавно на центральному ринку обирали куртку. Я приміряю, а чоловік стоїть поруч. Коли йдуть його колеги: «Ооо, чути, що Руслан на базарі!» – сміється дружина.
Кажуть, не місце красить людину, а людина місце. Мабуть, ця влучна фраза про непомітного, на перший погляд, однак такого колоритного вантажника підприємства «Еконія» Руслана Толстоп’ятова.
