Майже три роки на базі Золотоніської міської бібліотеки діє творча майстерня з унікальною назвою – «ЗолоХухи». Книгозбірня об’єднала волонтерів, котрі працюють безперервно – виготовлять маскування для військових. Пончо, плащі, костюми, величезні килими, нашоломники, накидки на зброю – фасон і забарвлення захисники замовляють залежно від потреб і території.
Детально про суть щоденної діяльності проєкту розповідає золотоніська журналістка Віта Кавун.
День за днем у стінах міської бібліотеки кипить робота. Тут завжди чути гомін. З одного боку – кімнати зі стелажами, наповненими книжками: новинками, бестселерами. А навпроти – майстерня, де вправні руки, ниточка до ниточки, створюють маскувальні вироби.
Директорка Золотоніської міської бібліотеки та керівниця творчого осередку Людмила Безкровна розповіла, що її колектив – це близько десяти жінок, котрі виготовляють маскування щодня. Якщо замовлення термінове – до книгозбірні поспішають ще близько п’яти помічниць.
– На старті волонтерок було більше. Дехто втомився, у декого свої справи і проблеми. У когось тепер окремі волонтерські проєкти (сітки, свічки, ярмарки). Дякуємо кожному, хто був і є з нами! Це неймовірні люди, – ділиться спогадами Людмила Миколаївна.
Також наголошує, що за три роки спільнота перетворилася на велику родину. Проте бідкається, що нових людей, на жаль, давно вже не додавалося до тих, хто постійно плете.
– Регулярно запрошуємо, закликаємо на сторінках ФБ. Всі втомилися… Але, «ЗолоХухи» – це не лише ті, хто плете маскувальний одяг. Це всі, хто допомагає: приносить, привозить нам мішки, мішковину та сітки (основа нашого маскувального одягу). Це всі, хто розплітає мішки, фарбує мішковину (місцевий краєзнавчий музей, Коробівська громада, спілка ветеранів АТО, церква «Відродження», містяни, імен яких ми навіть не знаємо). Це ті, хто донатить на придбання сітки, ниток та спанбонду. Співпрацюємо з усіма, хто звертається за допомогою – чи то волонтери, чи родичі захисників, чи самі військові. Інформуємо, агітуємо до співпраці та звітуємо на сторінці міської бібліотеки, репостимо в групі ФБ, – зазначила бібліотекарка.
Окремо Людмила Безкровна зауважує, що попри зменшення розміру донатів, вони з колежанками тримаються оптимістично: вірять у Перемогу і добрій справі не зраджують. Цей простір став для них місцем зустрічей, де можна поспілкуватися, обмінятися думками, обговорити новини, а часом і поплакати. Бо є в колективі люди, котрі через російську агресію змушені були їхати з рідних Маріуполя і Харкова, є родичі захисників, волонтерки, котрі паралельно ведуть власну доброчинну діяльність. Підставляючи одна одній плече, працюють для війська, забуваючи про втому і не шкодуючи часу. А ще – будують плани на мирне життя після Перемоги України і міркують, як працюватиме майстерня тоді, коли скінчиться війна.
