Матвій Донцов ( 26.11.1877 м. Золотоноша –24.06.1974 – м. Ірпінь)
Доля відміряла художнику 97 літ, за які було створено близько півтори тисячі картин. На них глядачі споглядають, яка красива наша природа, які різнобарвні квіти милують око, дерева в біло-пінних весняних шатах, як дихає навесні земля… А спостерігав за красотами рідної природи юний Матвійко у себе вдома, у Золотоноші, пізніше в Згарях, куди переїхала родина після смерті батька. Сподіваючись на краще життя мати вийшла заміж вдруге, але відносини хлопця з вітчимом не склались. Малий Матвійко ішов з дому в ліс чи до річки, там спостерігав за красою , барвами , слухав різноголосся птахів. Саме так формувався хист майбутнього художника-пейзажиста. Одного разу відвідавши ярмарок, побачив картини народних майстрів, розпитав у них про малювання фарбами, і захопився малюванням на все життя. У 1908 році, працюючи в Києві службовцем в приватній конторі, Донцов відвідав художню виставку і познайомився з викладачем Київського художнього училища В. Менком , який підготував Матвія до вступу і взяв у свій клас. Закінчивши художнє училище довгий час працював у Полтаві. Два десятиліття Матвій Олексійович присвятив викладацькій діяльності – вчив малюванню та кресленню школярів та вихованців дитбудинків. До кінця свого життя підтримував дружні, майже батьківські стосунки з учнем Борисом Піанідою ( що теж став відомим художником), який після смерті Донцова створив музей в місті Ірпінь, в будинку, де кілька десятиліть проживав художник з дружиною.
В повоєнні роки Донцов плідно працює в Золотоноші. За спогадами земляків він любив , коли йому приносили квіти. Він ставив їх в звичайну банку чи глечик і …творив. Мазок лягав біля мазка, фарби змішувались, переплітались і о, – диво : бузок, жоржини оживали на полотні.
Цікавий факт: у 1940 році Матвій Донцов знайомиться з роботами невідомої художниці Катерини Білокур і вражений талантом допомагає організувати її персональну виставку в Полтавському домі творчості. Пізніше виставку полтавських митців в Києві.
Роботи М Донцова є в музеях Києва, Полтави, Ірпеня, Золотоноші, зберігаються в приватних колекціях. Багато робіт художник подарував музеям сіл Полтавщини, Диканьки, передав школам.
Художник дуже любив українську природу. Він писав: «Сюжети я беру найбільш характерні з природи України. Вони близькі моєму серцю , моїм почуттям. Що може бути кращим її полів безкраїх з гаями, луками і лозняками!»
Василь Дрючило (12 січня 1935 р., с. Щербинівка – 2008 р. – 30 січня с. Щербинівка)
Народився майбутній художник січневої холодної пори 1935 року в селі Щербинівка . В сім років сталась трагедія. Василько – від природи допитливий хлопець, – знайшов снаряд і заходився розбирати його. В результаті – вибух, втрата лівої руки, пошкодження зору… Малювання згоїло і тілесні і душевні травми. В роду у Василя Івановича був прадід – художник- богомаз, знаний іконописець Полтавщини. Після травми розкрився у юного Василька дар малювання. Середню школу закінчив у Золотоноші – а це неблизько від рідного села: і в мороз, і в дощ пішки йшов кілометри шляху… А далі- закінчив заочне відділення Московського університету народної творчості. Повернувся в рідне село. Працював в місцевому колгоспі, будував дім, з дружиною виростили трьох синів і….творив, творив, творив. Перша творча презентація відбулась в Черкасах (1957рік), потім – Ярославль ( 1983), Москва ( І, ІІ, ІІІ Всесоюзні фестивалі народної творчості), Золотоноша ( 1986, 1997). У 1996 році роботи художника представлені на виставці художніх картин українських митців у Торонто (Канада). До канадської виставки було замовлено буклет з фото робіт. В ньому видрукуване побажання Народного художника України Данила Нарбута: « Любити Україну – це велике щастя. Дай Бог пану Василю продовжувати це щастя до кінця свого життя. Дивіться і радійте.» « На луках», «Сіножать», «Літній вечір», «Ранок над Тясмином», « Вид на Красногірський монастир», і ще багато-багато картин з українським колоритом, хатами під стріхами, вербами біля річки радують око і тривожать ностальгічно душу…
В нашому музеї є етюди і картини Василя Івановича. «Бакаївська далечінь», «Річка у Щербинівці», «Кропивнянський полк вирушає на бій з польською шляхтою», .. В творчому доробку митця переважають пейзажі. Сам митець сказав: « Природа все може: і плаче, і журиться, і сміється… Вона щедра, мудра, чесна і добра як мати. Ніколи не єхидствує, як людина.» ( Воістину, краще не скажеш.)
У 2005 році Василю Івановичу присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України.
Зима і січень стали знаковими в житті художника. Нажаль дата – 30 січня 2008 року – остання в земному житті митця.
Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка