Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Соціально-філософським підґрунтям коментованого припису є уявлення про принципову невичерпність розвитку, збільшення кількості й розширення обсягу прав і свобод людини, необхідних для задоволення її потреб. Зростання та урізноманітнення людських потреб – соціальна зако-добірність, підтверджена усією історією людства. Ця закономірність саме і є об’єктивною основою невичерпності прав та свобод людини. Невичерпність прав і свобод не слід ототожнювати із необмеженими можливостями їх використання. Це положення роз’яснюється у коментарях до статей 21, 64 Конституції. Наведений припис фіксує «відкритість» переліку конституційних прав і свобод людини, свідчить про те, що вони не вичерпуються лише тими правами, які закріплені в Конституції. У такий спосіб резервується, передбачається можливість подальшого розширення цього переліку, виникнення і державного забезпечення у майбутньому нових прав людини і громадянина. У цьому полягає гуманістичний пафос коментованого положення. Інший висновок із наведеного припису полягає в тому, що ряд прав і свобод людини може існувати й існує поза цією Конституцією.
По-перше, є такі права і свободи людини, зафіксовані в таких міжнародно-правових актах, до яких Україна поки що не приєдналась. По-друге, існують такі права і свободи людини, закріплені в певних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких Україна дала (зокрема, шляхом ратифікації відповідних міжнародних угод), але які в її Конституції ще не відображені. По-третє, існують і згодом можуть з’явитися такі права і свободи людини та громадянина, що їх закріплено у законах України чи інших нормативно-правових актах, хоча у Конституції вони взагалі не згадуються. У зв’язку з цим набуває особливого, суто практичного значення таке питання: чи кожну із перелічених груп прав і свобод людини і громадянина, котрі не закріплено у Конституції України, слід вважати безпосередньо діючою, тобто такою, що захищається державою? Як видається, відповідь на поставлене запитання слід давати окремо стосовно правотворчих (передусім законодавчих) органів та шодо органів правозастосовчих.
Для першої групи органів всі права і свободи, зафіксовані у всесвітніх та широко визнаних Регіональних міжнародно-правових актах, мають бути практично визначальними, «критеріальними». Вони становлять своєрідний орієнтир для їхньої діяльності. Для другої групи органів такого значення можуть набувати лише конституційні права і свободи людини і громадянина. Цю обставину відображено, зо. рема, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» (див. коментар до ст. 8). Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Гарантування прав і свобод – це встановлення і використання (застосування) їх гарантій. Поняття таких гарантій роз’яснювалось у коментарі до ч. 2 ст. З Конституції. Скасування конституційних прав і свобод, яке забороняється у коментованому приписі, – це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація, цілковите знищення. Скасування конституційних прав і свобод становить найгірший різновид їх порушення.
Окрема заборона щодо скасування саме конституційних прав та свобод людини (і громадянина) прямо передбачена у ч. 1 ст. 157 Конституції. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У цьому приписі Конституція вперше торкається надзвичайно важливої і складної проблеми обмеження прав і свобод людини. Адже таке обмеження є нічим іншим як звуженням змісту та обсягу прав і свобод. З викладеного вище розуміння прав людини стає очевидним, що центральним, стрижневим їх елементом є певні можливості людини – можливості діяти певним чином або утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії діяльності, вона характеризується певними властивостями, рисами. До них належать: мета, предмет (об’єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати діяльності та інші складові.
Найбільш важливими, визначальними серед них є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб’єкта, тобто їх здійсненність. Тому поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку.
Провідний спеціаліст Золотоніського МРВ ДРАЦС ГТ УЮ у Черкаській області Т.М. Швед