2 вересня в Центральній бібліотеці для дорослих та дітей відбулася зустріч з українською письменницею та волонтеркою Людмилою Охріменко. Її життя – це приклад незламності. З 2014 року пані Людмила займається волонтерством, неодноразово бувала на передовій, допомагала військовим і навіть спрямовує кошти від продажу своїх книжок на підтримку фронту. Її творчість відзначена преміями та нагородами, зокрема «Коронацією слова», але головне – це щирість і сила, яку відчуваєш у кожному її слові.
Своїми враженнями від зустрічі ділиться юна кореспондентка видання Золотоноша.City Євгенія Васіна. Для талановитої дівчини із Золотоноші цей захід особливим, адже вперше мала нагоду поставити питання справжній письменниці. Деталі спілкування – в інтерв’ю:
– Пані Людмило, Ви жили і на Дніпропетровщині, і в Криму, а зараз мешкаєте у Харкові. Як ці місця вплинули на те, якою Ви стали і про що пишете?
– Будь-яке місце народження чи проживання впливає на людину. Моє дитинство на Дніпропетровщині – це українська мова, пісні й традиції моєї бабусі, яку я досі називаю своєю берегинею. Крим відкрив для мене світ кримськотатарської культури та складну історію цього краю. Харків спершу здався суворим і «промисловим», але саме там я відкрила силу й працелюбність його людей. Усе це сформувало мене як особистість і письменницю.
– Ви бували на передовій. Якщо чесно, чи не було страшно? І як після цього знаходили сили ще й писати?
– Звичайно, було страшно. Страх – це нормальна реакція, інстинкт самозбереження. Але людина звикає. Надихає приклад тих, хто поруч: воїнів, які, навіть поранені, знаходили сили боротися. Дивишся на них – і теж збираєшся з силами. Бо наша країна потрібна тільки нам, і ми мусимо її захищати.
– А чи пам’ятаєте улюблену книжку зі свого дитинства?
– Так, це була невелика книжечка російською мовою «В чьих ранцах маршальские жезлы или несколько правил развития способностей» Вадима Чурбанова. У ній ішлося про великих людей, які попри труднощі йшли до мети завдяки праці. Ця філософія – працювати щодня, навіть без натхнення – стала важливою і для мене.
– Уявіть, що Ви складаєте власну підліткову бібліотеку. Які три книги поставили б першими?
– Усі три були б фантастичні: твори Рея Бредбері, Роберта Хайнлайна… Це книжки мрії. Бо для підлітка головне – не зрадити своїй мрії. Саме вона дає крила.
– Яку зі своїх книжок Ви порадили прочитати школярам?
– Раджу «Волонтерські історії». Вони охоплюють період від 2014 року до повномасштабного вторгнення. Це можливість простежити, як змінювалися люди, як вони ставали українцями. А старшокласникам я б радила «Оскара» – це складна книжка, але вона допоможе зрозуміти, що шлях кожної людини унікальний.
– Уявімо: до Вас підходить дівчинка й каже: «Я хочу бути письменницею». Якою була б Ваша перша порада?
– Читати багато і вести щоденник. Навіть якщо здається, що писати нема про що. Через 10-20 років у цьому щоденнику буде безцінний матеріал для майбутньої книги.
– Чи вірите Ви, що саме молоде покоління здатне змінити країну після війни?
– А хто ж, як не ви? Ми, старші, можемо підтримати, але далі – ваша черга. Якщо ви не зміните Україну, ніхто цього вже не зробить.
– І останнє. Після Перемоги яку книгу Ви мрієте написати?
– Ту, яка подарує людині крила. Хочу, щоб ми пам’ятали минуле, але водночас змогли відштовхнутися від нього і полетіти у нове життя -щасливе, квітуче.
Резюме від Євгенії Васіної, авторки матеріалу:
Коли я слухала ці відповіді, то думала: «А хіба це не диво – чути від живої письменниці, що мрії справді дають крила?». Мабуть, після цієї події я вже не зможу дивитися на книжки так, як раніше. Бо тепер розумію: кожна з них – це шанс злетіти вище.
Розмова з пані Людмилою закінчилася, а я ще довго не могла відійти від почутого. Вона говорила так щиро, що навіть дорослі ловили себе на тому, що кивають у такт її словам. Для мене це була не просто зустріч із письменницею, а доказ того, що справжня сила – у людяності, доброті та здатності не втрачати надію.
Я зрозуміла: книжки можуть бути не лише історіями на папері, а й справжньою зброєю – проти байдужості, страху й розчарування. А ще – містком між поколіннями, бо цього дня в бібліотеці діти й дорослі сиділи поруч і слухали одні й ті самі слова, але кожен знаходив у них щось своє. Я навіть зустріла свою вчительку з української літератури Лілію Сергіївну, і мені було дуже приємно, що ми з нею поділяємо одну любов – до книги та до щирих розмов про неї.
Напевно, саме так і народжується віра в дива. І, як сказала пані Людмила, вони завжди трапляються там, де їх створюють люди. І я дуже вдячна працівникам Золотоніської міської бібліотеки. Вони подарували нам не просто подію, а справжнє свято, яке зробило цей день особливими.
