І.С.Дробний (16.01.1931- 22.10.1918) народився в с.Богуславці Золотоніського району в сім’ї колгоспника. Семирічку закінчив у своєму селі, десятирічку – в сусідньому Вознесенському (1950). Потім навчався у Черкаському педінституті на мовно-літературному факультеті (1950-1954). Одержав диплом з відзнакою. За призначенням працював у селі Киселівці на Шполянщині (1954-1962). Переїхавши в Золотоношу (1962), викладав російську мову кубинцям, які тоді навчалися в училищі механізації сільського господарства (1962-1964), був інспектором шкіл відділу народної освіти (1964-1965). З 1965 року аж до виходу на пенсію за вислугу років (1983) – заступник директора Золотоніської середньої школи № 6. Нагороджений багатьма грамотами різних рівнів, у тому числі Міністерства освіти СРСР та УРСР. Відмінник народної освіти УРСР. Почесний громадянин м. Золотоноші. Член Національної спілки письменників України (1977). Автор 15 окремих видань: його перу належить 8 поетичних збірок, 7 книг поезії, прози, публіцистики, спогадів, більше 300 публікацій у періодичних виданнях. За збірку віршів «Груша серед поля» став лауреатом премії імені Василя Симоненка (1998 р.). За її мотивами створено однойменний телефільм. Книзі «За пагорбами літ» присуджено диплом обласної державної адміністрації у номінації «Краща книга місцевого автора» (2007). Лауреат районної краєзнавчої премії імені Михайла Пономаренка за книгу «Син мужицький. Золоте коріння…» (2017р).
Ім’я Івана Семеновича Дробного широко відоме як поета, письменника, публіциста. Але надзвичайно вагомими є його краєзнавчі дослідження.
Поєднуючи педагогічну роботу з літературною творчістю, він друкував краєзнавчі статті, спогади у республіканських і регіональних збірниках, альманахах, журналах, газетах. У своїх працях Іван Семенович досліджував долю української мови і літератури та історії України, розвінчував радянську імперію. Добірку статей присвятив історії рідного краю, знаменитим землякам – Тарасу Шевченку, вченому Михайлу Максимовичу, відомій артистці Наталі Ужвій, співачці Раїсі Кириченко, Черкаському народному хору.
У прозових творах І.С.Дробного чітко просліджується характер дослідника, який шукає істину, спираючись на писемні джерела, опитування населення, аналіз історичних фактів, що стосуються певної місцевості. Тому знахідки краєзнавчого характеру у творах Івана Семеновича помітні в царині літературного, етнографічного, педагогічного, історичного краєзнавства.
Безперечною заслугою І.С.Дробного є його дослідження згадок про Золотоношу у художніх творах . Один з героїв роману І.С.Тургенєва «Рудин», говорячи про Золотоношу, називає її жартома «центром Хохландии». Уродженець Золотоноші Костянтин Думитрашко писав: «Маленька та хороша моя Золотоноша». Вчений-кібернетик Карналь, що з роману Павла Загребельного «Розгін», поспішаючи на похорони матері у Світлоярськ, проїжджає нашим райцентром у той час, коли він забитий вантажним автотранспортом з цукровими буряками і в повітрі витає тільки їхній солодкий дух. Згадує наше місто і Т.Г.Шевченко. На основі цієї згадки існує думка, що поет був у Золотоноші у 1845 році. У своїй повісті «Близнецы» він пише: «Года два спустя по получении сего письма на хуторе, я, по обязанностям службы, должен был прожить несколько месяцев в Золотоноше и Переяславе». У своєму дослідженні І.С.Дробний звертає увагу на те, що в художньому творі «…письменник має право на домисел, виходячи з ідейних чи ще якихось міркувань… А повість «Близнецы» – побутова хроніка з життя однієї сім’ї. Розповідь у ній ведеться від безіменного героя. Хто він, де служить, там нічого не сказано, але з самим Т.Г.Шевченком особа оповідача аж ніяк не ідентифікується». Лист, про який згадується у повісті, був написаний батькам зі служби в 1838 році. Тарас Шевченко ніяк не міг прочитати, так як саме в цей час перебував на засланні в Орській фортеці, як і проживати кілька місяців в Золотоноші і Переяславі в 1850 році, бо перебував на півострові Мангишлак. Аналізуючи текст повісті, дослідник знаходить у повісті анахронізми. Так, утаємничений оповідач дружить з головним героєм повісті Никифором Федоровичем Сокирою ще з 1815 року. Тарасу Шевченку тоді був лише рік і, звісно, свідомої дружби між цими двома особами бути не могло. У повісті говориться, що вчителем співів у Никифора Сокири був сам філософ Сковорода. Але елементарні обчислення, проведені в дослідженні, показують, що Г.С.Сковорода помер за рік до народження головного героя твору. Прийомним дітям-близнятам сотника Сокири під час їх навчання в Полтаві нібито допомагав письменник І.П.Котляревський. Але дослідник вираховує,що «…близнюки приїхали в Полтаву здобувати освіту в 1838 році – в рік смерті Котляревського, і він не міг ще чотири роки допомагати хлопчикам.»
Поверхова згадка про Золотоношу є і в повісті «Наймичка». Тут наше місто згадується як географічний об’єкт, місце знаходження якого зовсім не відповідає дійсності. «На цьому прикладі добре видно, як ризиковано вважати ті чи інші згадки в художньому творі про щось як документально точні», – констатує дослідник.
У висновках І.С.Дробний зауважує, що, попри дружбу Т.Г.Шевченка з уродженцем Золотоніщини професором М.О.Максимовичем, із засідателем Золотоніського земського суду Л.П.Деркачем, документальних підтверджень про перебування поета в місті немає. «Збереглися «Археологічні нотатки» Тараса Григоровича з жовтня 1845 до квітня 1846 рр., у яких є відомості про пам’ятки Переяслава, Яготина, Пирятина, Березані, Лубен, Хорола, Миргорода. А про Золотоношу – ні слова… А «обязанности службы» мали обов’язково привести поета в наше місто, побіля якого (х.Бакаївка) за проектом знаменитого Григоровича-Барського (1713-1785) у стилі українського барокко в другій половині 18 століття споруджено Преображенську церкву Красногірського монастиря. Поет мав би замалювати її для Археографічної комісії. Але такого малюнка у спадщині Тараса Григоровича не виявлено і немає згадок про те, що він загубився. Чогось не приїхав, не замалював. Та робота була б незаперечним і щасливим для золотонісців свідченням його з’яви у наших краях.»
Іван Семенович звертає увагу на поему Ліни Костенко «Маруся Чурай» та вказує, що мати головної героїні родом із Золотоноші. Таким чином, наше місто безпосередньо причетне до легендарної і трагічної постаті з нашої історії – Марусі Чурай, яка увінчала Україну вінками зі своїх пісень. А «Скіфська одіссея» цієї авторки повністю присвячена археологічній знахідці 1960-61 років поблизу села Піщана в долині річки Супою. Тоді було знайдено залишки човна, рештки кістяка людини та 15 античних бронзових посудин, що датуються кінцем 6 – початком 5 ст. до н.е. Ця знахідка має надзвичайне наукове значення, бо свідчить про торговельні та культурні зв’язки землеробського праслов’янського населення нашої території з тодішніми розвиненими державами світу. Піщанський скарб займає почесне місце в експозиції Національного музею історії України.
Іван Дробний – майстер літературного портрету. Його талановите перо змалювало колег-земляків по письменницькому цеху Василя Симоненка, Василя Захарченка, Марка Вейцмана, Миколу Яременка, Григорія Білоуса, Василя Марсюка, Володимира Зорю, Лідію Бердник, Михайла Масла, Миколу Негоду. Особливо хочеться відзначити публікації про письменників, чий життєвий шлях пов’язаний із Золотоніщиною. Це – Микола Ярош, Микола Середа, Валентина Кобзаренко, Галина Добриніченко, Олександр Батир, Григорій Діхтяренко, Іван Покотило, Михайло Пономаренко, Ганна Науменко-Аргат. Варто сказати, що літературні портрети, написані І.Дробним не залишились просто «музейними експонатами». Так, його нарис «Художнє відкриття Сорочиного хутора» підштовхнув до посмертного видання книги Г.А.Науменко-Аргат «І на камені росте трава»(2015). Про написання в Золотоноші М.Негодою та А.Пашкевичем пісні планетарного масштабу «Степом, степом…» сьогодні нагадує жителям та гостям Золотоноші меморіальна дошка.
Книга «Син мужицький. Золоте коріння…» І.Дробного талановито поєднала в собі спогади про зустрічі й спілкування з генієм української поезії Василем Симоненком та його черкаським літературним оточенням: поетами Миколою Негодою і Миколою Єременком. Спогади про «лицаря на білому коні» в українській літературі та особливості літературного процесу того часу автор презентує крізь призму особистих відчуттів, переживань, досвіду та пов’язує із його перебуванням на Золотоніщині. Тут уміло вплетені легенди про походження назви міста та їх трактовка В.Симоненком.
У розділі «На моїй світанковій зорі» автор розповідає про трагічні моменти життя його односельців, веде у віртуальну подорож берегами пересохлої вже Грушівщини, крутими ярами Богуславця. Тема рідного села червоною ниткою проходить через книги І.С.Дробного. Колективізація, розкуркулення, війна і післявоєнне лихоліття, голодомор – ці теми розкриті у його творах. Вони стосуються всієї країни на прикладі рідного Богуславця. Перед читачем постають конкретні люди, які жили в ті часи, конкретні події, що відбувалися в селі в різні періоди історії, яку описував письменник.
Звичайно, будучи учителем, Іван Семенович у своїй творчості не міг оминути педагогічну галузь. Чіпка дитяча пам’ять закарбувала імена учителів Анастасії Андріївни Богаєвської, Антона Дем’яновича Хвиля, Варвари Степанівни Гупало, Уляни Ларіонівни Фесай. Багато імен забулися, хоча образи та їх уроки у пам’яті залишилися. Як і майстерні описи Богуславецьких, Вознесенської шкіл, методики та матеріально-технічна база шкіл довоєнного періоду, періоду фашистської окупації та післявоєнних часів, дуже ємко описано навчання в педагогічному інституті. Працюючи в педагогіці з 1954 по 1983 роки, І.Дробний не за чутками знав реальний стан справ у цій галузі, тому залишив правдиві свідчення про шкільну науку. Книга «Школа на Зозулівці», написана у співавторстві І.Дробного, О.Кирка, В.Побиванця (2011) розповідає про 250-річну історію цього навчального закладу – міської школи № 6.
Величезний пласт у творчості І.С.Дробного стосується біографії професора, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича Богуславецького періоду. Саме після вивчення І.С.Дробним місцевості, безлічі зустрічей з місцевими жителями проведені розкопки і виявлено місце будинку, де пройшли дитячі роки універсального мислителя. Іваном Семеновичем також проведено вивчення родоводу дружини М.Максимовича – Марії Василівни (Товбич).
Життя реальних героїв творів І.С.Дробного, звичайно ж, відбувалися в певних побутових умовах. Письменник описує відносини між людьми, інструменти, якими вони користувалися для ведення господарства, їжу, одяг, роботу, яку виконували, будівництво житла. Ці описи є безцінним надбанням етнографічного краєзнавства.
Ще один з напрямків краєзнавчої діяльності І.С.Дробного – дослідження Золотоніських родових коренів Зінаїди Павлівни Тулуб (1890-1964). Перу видатної письменниці належать романи «Людолови» (у двох томах), «В степу безкраїм за Уралом», повість «Моя жизнь», низка кіносценаріїв. «В історії української літератури немає більш трагічної долі, ніж у цієї жінки. Її ім’я упродовж десятиліть залишалося в сутінках історії, а значна частина творчої спадщини була знищена радянськими цензорами ще за її життя. Доля весь час випробовувала мужність, стійкість і доброту Зінаїди Павлівни, і, не здолавши її в життєвій круговерті, прирекла на вічні муки словом», – так коротко охарактеризований життєвий шлях письменниці у колективному листі І.С.Дробного, Ф.І.Тулуба, О.А.Кононенка, В.Г.Побиванця (2018 р.) до міського голови Золотоноші В.О.Войцехівського з пропозицією найменувати одну з вулиць міста іменем письменниці.
Іван Семенович дослідив, що корені письменниці – на Золотоніщині. У своїй біографічній повісті «Моя жизнь» вона пише, що Черкаси й Золотоніський повіт – місце осідку її прадіда Данила Савича Тулуба. І це підтверджується історичними джерелами. Перегляд Реєстрів Війська Запорізького, зокрема однієї з найстаріших Іркліївської козацької сотні, що з 1663 року входила в Переяславський полк, а в 1648-49 роках як Іркліївський полк під командуванням полковника Михайла Телюченка воювала у складі армії Богдана Хмельницького, виявимо в реєстрах цієї сотні козака Семена Тулупа (1649), сотника Дем’яна Тулуба (1647 і 1690 – 1711 р.р.) , які потім мали великі земельні наділи козацьких земель в селі Богуславці та там і свої хутори. Сава Тулуб, батько Данила Савича Тулуба, прадіда Зінаїди Павлівни Тулуб, є правнуком сотника Іркліївської сотні Дем’яна Тулуба, засновника Богуславського хутора. То цілком імовірно, що вони і є предками майбутнього кирило-мефодіївця Олександра Даниловича Тулуба й відомої письменниці Зінаїди Павлівни Тулуб. Данило Павлович, як згадує Зінаїда Павлівна, служив судовим слідчим у Черкасах, мав родовий хутір у селі Богуславці, де й проживав улітку.
Іван Семенович Дробний залишив по собі добру пам’ять і велику творчу спадщину . Його поезія вже стає піснями, нею зачитуються, її хочеться цитувати. Поет гаряче любив рідну землю, її людей, Україну і тому не тільки славив її, а й вивчав, щоб прийдешні покоління, знаючи історію рідного краю, були справжніми його патріотами.
З огляду на педагогічні, літературні та краєзнавчі заслуги варто назвати вулицю Золотоноші іменем Івана Семеновича Дробного. Враховуючи, що Іван Семенович більшу частину своєї педагогічної кар’єри присвятив шостій школі пропоную перейменувати вулицю О.Пушкіна на вулицю Івана Дробного. Саме ця вулиця знаходиться в мікрорайоні шостої школи, тут проживає багато його учнів, цією вулицею він ходив на уроки між філіями шостої школи , які знаходились у колишніх будинках Росінських, Мележика.
З 2017 року чекає свого часу і пропозиція Івана Семеновича Дробного про найменування Золотоніської вулиці іменем письменниці Зінаїди Павлівни Тулуб. Мабуть, прийшов час виконати заповіт нашого славного земляка.
Віталій Побиванець
член Національної спілки краєзнавців України,
лауреат краєзнавчої премії ім.. М.Ф.Пономаренко
