Олександр Богомазов 14 березня 1880 року в селі Янків Ріг, колишнього Охтирського повіту Харківської губернії народився хлопчик Олександр з прізвищем Богомазов. Саме прізвище вказує, що в роду були причетні до мистецтва ( так називали непрофесійних малярів ікон) . Дитинство було нелегким – мати лишила Олександра з братом на батька – Костянтина Федоровича « людину порядну , чесну але занадто набожну – ортодоксальну в своїй вірі, стриману в виявленні почуттів». Після закінчення початкової школи і Київської гімназії наперекір батьковій волі хлопець вступає до Київського художнього училища, з якого був виключений в 1905 році за участь в студентському бунті. Бунтар по життю з молодих літ звик бунтувати і в мистецтві. В 1906 році організована перша виставка робіт Олександра Богомазова поміж робіт студентів Московського училища живопису. В цей час Богомазов знайомиться з принципами імпресіонізму. А ще остаточно пориває з батьком, який не сприйняв «синову мазню», схиляв до стриманого і побожного життя: « молитися, ходити до церкви, поститися, не ходити по гостям, не приймати гостей, читати не більше години перед сном, питати згоди у разі започаткування якоїсь справи.» Звичайно, творча натура «запротестувала» .З того часу Олександр Богомазов розраховує лише на себе. Відновлює навчання в Київському художньому училищі, заробляє на хліб карикатурами і графікою в газеті « Киевская мисль», викладає в школі для глухонімих дітей… Пізніше , за кілька років його знають як учасника мистецької групи «Кільце», з’явились і схвальні відгуки в пресі про його бунтарський кубо-футуризм « повз який не можна пройти з саркастичною усмішкою обивательського здивування» …
«Київський пейзаж», 1910-ті
На цьому закінчую писати цікаву біографію неординарного художника. Як же пов’язана його доля з нашим містом?
Порівняно недавно опубліковані листи художника О. Богомазова до дружини –Ванди Монастирської-Богомазової про період з лютого 1917 по березень 1918 р р, час викладання в Золотоніському комерційному училищі ( подано скорочено)
1 березня (1917р.) « Діти у школі гарні, панує дисципліна, й учителям не треба втрачати самовладання …»
8 березня. « Ти цікавишся виглядом Золотоноші? Нічого особливого повідомити не можу. Вокзал розташований за верст дві від міста; саме місто лежить на рівній поверхні і нічого із себе не являє. Одна велика вулиця, яка називається Кременчуцько- Переяславською. Все закидане снігом. Багато садків майже в кожній садибі. Кажуть, тут цікаві місця неподалік. Лісів я поки що не бачив. Існує дві церкви, ілюзіон. Взагалі я мало ще блукав і всього не бачив. Згодом подивлюся, а зараз ходити важко – розтає.
В’язниця, 1914
10 березня . У нас все розтає, й Золотоноша потопає… Весна потроху вступає в свої права , а наша річка збагачується водою й завзято вирує під мостом..
16 березня. Зараз вранішня година, й сонечко симпатично освітлює золотоніську грязюку, церкву, собор..
Початок листопада
До речі, я вже майже вчитель співу… старанно граю на скрипці і з побоюванням позираю на своїх господарів. А раптом запротестують, але поки що нічого. Уже пробував усі голоси своїх учнів, але сказати певно щось зараз важко, бо усі вони страшенно соромляться і ледь-ледь витискають з себе звуки…
Мої маленькі учні в комерційному училищі, особливо перший клас, мене геть зачаровують своїм мистецтвом, до того в них усе цікаво, гарно, своєрідно і глибоко. Вони інстинктивно відчувають закони краси, й потрібно лише намагатися не заважати їм, що я й роблю… Завдання легке і важке, але все одно цікаве. Вони самі мене наштовхують своїми роботами на різні думки, й самі того не знаючи, відкривають правду в осягненні мистецтва. Вони так чітко ставлять запитання що лише руками розкинеш від подиву…. Якби ти бачила ці любі голівки, що із захопленням і радістю працюють на уроці, ти б пораділа разом зі мною. Як далеко стоять їх роботи від тих нудних речей, які ми з тобою, здається, бачили на педагогічній виставці в музеї, і пам’ятаєш цю закабаленість і мертвотність учнівських «зразкових» робіт? …»
(використано матеріали книги О. Кашуби-Вольвач «Олександр Богомазов Автопортрет» та публікації Українського альманаху спогадів, щоденників, листів, документів «Рукопис» ) .
Катерина Білокур (24 листопада 1900 с. Богданівка, Пирятинського повіту Полтавської губернії – 10 червня 1961р.с. Богданівка, Яготинського району Київської обл..)
Вона пробивалась через дрімучі терни нерозуміння рідних, осуд середовища, сімейні чвари, лихоліття голоду, війни та хвороб і піднялась до визнання, захоплення і зачарування. Та назавжди лишилась скромною жінкою в хустці. Вона наскільки любила природу,що навіть вірила, що квіти мають душу. Тому ніколи не зривала їх, а малювала-мережила у природному середовищі. Вона власноруч виготовляла пензлики з найтоншої котячої шерсті, використовувала природні барвники. Її техніка зображення на полотні вражає: тоненькі і делікатні мазки наче вигаптувані голкою. За свою безкраю любов до малювання мало не вчинила страшний гріх ( після сварки з батьками через малювання хотіла втопитися. Врятували, але сильно застудила ноги). Її не брали на навчання, бо не мала документа про закінчення семирічки. ( Сама навчилася читати і писати, бо в школу не віддавали батьки). Катерина Білокур все життя мусила доводити, переконувати, боротися, відчувати муки творчості і неприйняття її таланту… Та настало і визнання ,і повага, і наслідування.
В долі художниці велику роль зіграли відомі діячі культури і мистецтва. Це співачка Оксана Петрусенко , поет Павло Тичина, художниця Олена Кульчицька,.. доля Катерини Василівни пов’язана і з нашим земляком Матвієм Донцовим, який у 1940 році знайомиться з роботами невідомої художниці Катерини Білокур і вражений талантом допомагає організувати її персональну виставку в Полтавському домі творчості.
Було визнання таланту народної художниці і за кордоном.. В 1954 році в Парижі на міжнародній виставці демонструються роботи Катерини Василівни «Цар-колос», «Берізка», «Колгоспне поле . Про цю жінку з глухого українського села великий Пабло Пікассо писав: « Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». Захоплений роботами Пікассо порівняв її з французькою художницею Серафін Луїз..
В 1956 році Катерині Василівні присвоєно звання народного художника України. Про неї заговорили, у Богданівку, колись богом забуте село стали приїжджати гості.
На багатьох картинах Катерини Білокур стоїть підпис: « Малювала з натури Катерина Білокур». Справді, природа стала головною вчителькою художниці. Тому її квіти такі реалістичні, прегарні в своїй первозданній красі і радують око глядача. « Квіти, як і люди, – живі, мають душу» .
Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка
