Нагальне технічне обладнання на чотири мільйони гривень, масштабний збір харчування, чотири адресати підрозділів для постачання і дуже неприємні погодні сюрпризи, котрі часом змушували непокоїтись… Ні, не за себе, а за усе те майно, котре Золотоніська громада вчергове повезла на фронт. Тут було усе – від коштовного технічного обладнання до забитих ущент комунального «буса» і приватного «Haval». Адресат, звісно ж, зрозумілий – 157 Золотоніський батальйон 118 бригади Черкаської ТрО та окремі вельми цікаві підрозділи, де також боронять країну золотонісці.
Про перипетії подій розповідає видання Золотоноша.City.
Здавалося б, справа буденна: за ці роки «наука» пройдена і налагоджена. Але ні. Цього разу, дивлячись на хол міської ради, куди це все звезли, ніхто не вірив, що подібні об’єми помістяться до нашого екіпажу. Смаколики, дитячі вітання, домашнє харчування, теплі речі, повсякденні засоби – справа рук настільки багатьох колективів та окремих людей Золотоніської громади, що голова йде обертом.
Часом навіть лунали сумніви, а чи не варто нам за ще один автомобіль домовитись? Ну ніхто не вірив, що увесь цей хол міської ради поміститься. Ні. Знайшлися логісти, які розмістили усе правильно. Ну… як правильно. Бус забитий вщент, а от у так званий «Haval» довелось смаколики і подарунки «насипати» уже через відчинені задні вікна.Двері не можна було відчиняти за жодних умов. Цьому, до речі, забігаючи на перед, дивувались дещо і силовики на блок-постах. Коли, виконуючи свої безпосередні обов’язки, мали перевіряти вміст наших автівок. Хоча, й чесно кажучи, опісля нашої доповіді і пред’явлення паспортів зазвичай лунала фраза у відповідь «А, Золотоноша, знаємо таке, знаємо».
Та все ж головний скарб – це коштовне обладнання. Те, за що було найбільш страшно. Тут мова йде не лише про банальну відповідальність, але й за погодні умови та дорогу. Коли матеріально-технічні засоби коштують в рази більше, ніж автівки, що їх везуть, то насторожі слід бути усю дорогу.
А як інакше? Сума – близько чотирьох мільйонів. DJI Mavic 3 з теплові зором (6 штук), монокуляри та окуляри нічного бачення (6 штук), ноутбуки (маємо надію, не треба розповідати, для чого вони, – 12 штук), офісне та дуже важливе для захисників радіолокаційне обладнання, джерела безперебійного живлення, каски, бронежилети.
Що ж, вантаж зібрали. Далі – дорога. 16 годин (заїзди на декілька позицій по місцевим «дорогам» – те ще випробування). Старт о 4-й ранку. Екіпаж традиційний – заступник міського голови Олександр Флоренко, Олена Козлова («Базис Плюс»), її чоловік Олександр Вікторович. Сонний настрій, ожеледиця, дещо складно. Ранкова кава в Олександрії, збираємось із думками: далі буде складніше, адже погода погіршується – дощ і мороз на ґрунті. Десь від Дніпра починається «склянка» і далі аналогічно. Це ми собі так думали наївно, адже більше насправді побачили потім.
Опісля – Павлоград. Далі – траса «Дніпро-Донецьк». Колись, до 2014-го вщент забита, а нині…
Покровськ. Остання справжня «цивілізація» перед реальною дійсністю. Тут ми передали частину вантажу і шини для одного з підрозділів золотоніських хлопців. Бажання поспілкуватись і просто побути один із одним – безмежне. Але ж ні – воїнам треба вертатись, а нам рухатись далі. У нас іще дуже важлива місія.
Покровськ хоч і далеко від фронту (дивлячись, як міряти, звісно), але далі вже більш цікаво. Селідово… Та майже кожен будинок майорить ДСП замість вікон, про руйнування мовчимо навіть. Це стосується і всіх довколишніх сіл. І десь тут живуть собі й цивільні люди. Ще років десять тому в голові б не вкладалося, як це – утратити все, що наживалося роками чи десятиліттями. А для людей це вже буденність.
Курахово. Не позиції, просто місце зустрічі. Ось тут вже було дійсно гучно і регулярно, буквально раз у 2-3 хвилин. Розбиті частково будинки, усюди ДСП. Але… Працюють магазини, швидке харчування, цивільні ходять і вже давно не звертають уваги на це все. Реалії… Звикли.
Нашу наївність трішки «збив» золотоніський воїн: «Так, поки чекаєте нас, «машинки» поставте, будь ласка, під оцю п’ятиповерхівку. За нею – Мар’їнка, звідти б’ють. У разі чого, ця будівля вас і врятує. Не вірите? Ось в сусідньому дворі декілька днів тому у мій автомобіль «прилетіло».
І через півгодини фраза ключова «Щось ми довго стоїмо на одному місці, погана прикмета, давайте відійдемо».Таких людей треба прислухатися. Так і зробили. Дочекалися.
Харчування ж ми відвезли згодом далеко – до «начпрода», який теж трохи здивувався масштабам. Тут треба, мабуть, уточнити специфіку. Розвантажити – це просто. Але коли чуєш суворий голос «Так, друзі, забагато автівок в одному місці, розганяйте і вимикайте фари», от тоді розумієш «Еге ж, серйозно все».
Ось тут, до речі, яскраво побачили наочно братерство наших Сил Оборони. Замовляли монокуляри нічного бачення? Привезли. Прямо при нас половину хлопці віддали їхнім медикам. Для чого вони? Медикам – вдягати на каску і вночі вивозити поранених з позицій (вдень – лотерея із трагічними наслідками), роті забезпечення – підвозити озброєння, також вночі. Дуже корисна річ.
Далі – остання точка. Топоніми не вказуватимемо. Бахмутський напрямок. Єдине зауваження – це було довго, складно і часом небезпечно: погода усе вирішила за нас. Суцільний сантиметровий шар льоду усюди, де тільки можна ступити. І ледь не вилітали в поле, і грузнули, і штовхали гуртом. Майже не дійшло до того, щоб не викликати «Хаммер» чи якусь техніку, щоб дотягнути цих дивакуватих цивільних.
Ніч. Нас не хотіли відпускати. Хлопцям треба спілкування, хлопці виснажені. Вони отримали свій заряд і від привезеної допомоги, і від душевного спілкування зі своїми – золотонісцями.
Ранок. Знову «екшн», щоб доїхати до бодай якоїсь дороги і далі – шлях додому. І ще й подаруночок отрималиу вигляді збою мобільних мереж.
Підсумовуючи.
Золотонісці, ви – неймовірні! Оці масштаби зібраної допомоги, коли з усіх боків лунає «заморились від війни», вони вражають. А масштаби технічні, передані з місцевого бюджету, вони вразили вже не нас, а адресатів, власне.
Олександр Флоренко і Олександр Козлов – водії, яким дійсно можна довіряти найбільш складні завдання.
Друзі. Долучайтесь до всіх і кожного. Хлопцям потрібна допомога. Матеріальна, так, звісно. Але й моральна! Ви не уявляєте, скільки емоцій в очах цих людей видно, коли вони бачать оці пакуночки від шкіл, від дитячих колективів, оці «кропивнянські каші», оці малюнки.
Наші хлопці дуже виснажені. Ні, не духом, не фізично. Морально. Це складно. Їм треба відпочити. Підтримуймо їх! Щодня!