14 жовтня – День захисників України. Цього року ми вітаємо наших мужніх хлопців і дівчат на фронті, в госпіталях, у мед закладах. Дякуємо їм за силу, стійкість, міць і незламність. За спокійне життя в тилу, за ночі в теплому ліжку, за можливість цілувати дітей і спокійно купувати продукти на ринку.
Героєм свіжої публікації видання Золотоноша.City став уродженець козачого села Кропивна, освітянин з двадцятирічним стажем, який, не вагаючись, полишив все і пішов захищати рідну землю.
21 рік загального учительського стажу, 10 років на посаді директора зош №6 і перший в житті день, коли освітянське свято «День вчителя» Олександр Пузєєв зустрічав не в колі колег, не в школі, а на війні.
24 лютого, дізнавшись про початок війни, у директора відразу вишикувалися 2 думки: безпека сім’ї та захист країни. Першим ділом з київського університету забрав сина. Наступного дня записався в лави ТрО, хоча не мав ані найменших військових навичок. Тепер він – стрілець першої роти.
— Перша звістка про війну – це панічне повідомлення вчительки у шкільній групі у вайбері, що нас бомблять. Панічне, тому що я не міг в це повірити! Я, який до 30 років думав, що ми з росіянами брати!.. – ділиться першими враженнями від повномасштабного вторгнення чоловік. – І зараз, читаючи коментарі, де вони радіють, що Україну бомблять – моя ненависть до них зростає, вона все глибше і глибше… Я людина, котра притримується божих заповідей, і стараюся жити по- праведному, ненавидіти для мене – це наскільки чуже відчуття. А зараз я живу цією ненавистю. Мій дідусь був військовий, він би не повірив, що ті, з ким вони ділили кусок хліба в окопах, палили одну цигарку, тепер вороги, а їхні внуки вбивають нас, – емоційно розповідає теперішній військовий Олександр Пузєєв. І додає: – Коли у майбутньому внуки спитають, де я був під час війни – мені не соромно буде відповісти, що виконував завдання, які на мене поклала держава.
Служба в ЗСУ
Олександр Олександрович з позивним «Сани4» нині зі своїм підрозділом перебуває на Полтавському напрямку.
— Від початку повномасштабного вторгнення ми стояли у Золотоніській громаді на блокпосту, потім було відрядження у Полтавську область, згодом знову несли чергування на блокпостах громади та патрулював нічні вулиці міста, – згадує початок служби у Збройних силах України освітянин.
Чоловік зізнається, що кожен день не схожий на попередній. Головне завдання відділення – підготовка лінії оборони. Золотонісці роблять все можливе, щоб укріпити відведену територію для захисту в разі контрнаступу з неочікуваного боку.
— У нас постійно проходять тактичні заняття, стрільби на полігоні, – ділиться розпорядком дня військового. – Вперше, коли отримав зброю, не знав з якого боку до неї підійти, не міг навіть ріжок причепити. А тепер хоч лівою, хоч правою рукою, та хоч із заплющеними очима – не проблема. Наставники показували як доглядати за зброєю, чистити, як розбирати, перезаряджати. Головне – практика. Наразі все дійшло до автоматизму.
Освітянська родина
Пропрацювавши 10 років очільником загальноосвітнього закладу Олександр Олександрович звик більше керувати, а тут сам потрапив у підпорядкування. При цьому чоловік зазначає, що ставлення начальників до підлеглих військових, у більшості випадків, це звертання на «Ви», з повагою.
Директор сумує за школою, за дітьми. Особливо виділяє теперішній 11 клас. Адже це саме ті діти, котрі прийшли у перший клас в той рік, коли Пузєєв очолив шосту школу.
— Я прийшов директором, а вони у 1 клас. Ми разом зростали: я, як керівник, а вони, як учні. Тепер вони випускники. Маю надію провести їх у майбутнє на останньому дзвонику, вони для мене особливі, – зізнається чоловік. І продовжує: – На День вчителя одинадцятокласники надіслали мені відеопривітання, такий собі прямий ефір зі школи, без монтування все вживу, щиро. А в кінці акцентували на мені фразою: «Повертайся додому, тато!» Прямо зачепили за живе! Приємно, що я не байдужий, значить роблю все правильно.
Плани після перемоги
— Зараз російських пісень не слухаю взагалі, у нас в сім’ї тенденція до викорінення всіх російських слів, вичищаємо мову від бур’янів, – каже освітянин. – Після перемоги дуже хочу повернутися в сім’ю, додому. Ми нещодавно переїхали в новий будинок, я дуже хотів перевезти сюди сім’ю з квартири, тут безпечніше. Сам за весь час тільки 10 днів там пробув. І ще повернутися до роботи, до дітей – це моє. Я не військовий, я це остаточно зрозумів. Зараз виконую обов’язок перед державою і сім’єю. Зараз захищаю рідну землю, щоб діти могли вільно дихати і безперешкодно їздити будь-де по всій території своєї країни.
Наприкінці розмови чоловік звертає увагу на те, що коли приїжджає додому його збиває з ніг різке протиставлення двох світів: війна і тил. Там – накази, режим, дисципліна. Тут – люди гуляють, сміються.
— Головне не забувати, що ми там заради вас. Варто мобілізуватися і кожному своєю роботою наближати перемогу. Не треба втомлюватися! Ворог саме на це й розраховує, – підкреслив «Сани4».
Від щирого серця вітаємо наших золотоніських захисників, всіх чоловіків, які пішли добровольцями в тероборону. Хлопців, які захищають нас на передових позиціях. Всіх тих незламних, які пішли, не роздумуючи і не вагаючись у перші дні повномасштабного вторгнення. Дякуємо вам і вашим батькам, які виховали і викохали таких мужніх, сміливих патріотів. Ми за вашими широкими спинами всіма силами допомагатимемо у боротьбі проти ворога. Бережіть себе, ми пишаємося вами і чекаємо вдома!
