На сьогодні жителі міста проживають на двохстах вулицях і півсотні провулках. Після останнього великого перейменування (2015 рік – «Закон про декомунізацію») більшість «радянських» назв вулиць міста змінено. Але в назвах лишилось багато представників –російських військових, діячів культури, мистецтва , спорту… Мабуть, так би й було і надалі, та є одне велике але… 24 лютого 2022 року увірвалось у наш мирний сон і поділило життя українців на до і після…
Після трьох місяців війни з росією все менше українців скаже: та яка різниця, як зветься вулиця. Різниця є, і велика. Представники «руського міра», знищуючи культурні надбання, вбиваючи дітей і стареньких, примусово вивозячи до депресивних районів на краю цивілізації, збиткуючись і викрадаючи, все більше відбивають бажання мати щось спільне з руським сусідом.
А хто ще вагається, нехай відповість на кілька питань для себе, особисто:
– А є в Москві чи Пітері вулиці Лесі Українки, Василя Стуса; скільки вулиць Богдана Хмельницького, площ Григорія Сковороди та Шевченка. Чому ж у нас навіть у невеликому селі є Гагарін і Горький?
– Виходячи з попередньо викладеного: що конкретно для села чи міста зробили діячі російської культури, якщо навіть ніколи не бували не лише в регіоні, селі чи місті, а навіть в Україні?
І останнє. Після відкритих звірств у Бучі, Бородянці , селах Київщини, в Маріуполі ,Чернігівщині, Одещині, Миколаївщині, Донеччині, Луганщині… в усіх регіонах, куди долітають ракети і везуть 200-х, де руйнуються школи і музеї, заводи і мости, сім’ї і долі… чи хочеться мати щось спільне з руською культурою, яка так і не виховала порядних людей…
Відкриваємо сторінки біографії відомих земляків, культурних діячів, науковців, політиків. Адже у нас теж є ким гордитися. А про когось і не знають на малій батьківщині.
Митці, художники
Про Іллю Шульгу вже неодноразово згадували в пресі. Цей кропивнянський художник,що був учнем самого Іллі Рєпіна, творив образи українських козаків і односельчан. Зображав церкви і селянський побут, але не створив образи « Всеукраїнського старости» – Григорія Петровського, та Станіслава Косіора – організатора політики геноциду українського народу – голодомору 1932-1933рр, репресій, русифікації. Саме політику репресій і відчув на собі художник Шульга. В березні 1938 Іллю Шульгу заарештовують. Йому «шиють» « націоналізм», називають « мазепівцем», бо розмовляє лише українською. За три місяці після затримання засудили на сім років таборів. На початку 1939 дружина художника отримала повідомлення, що чоловік помер в пересильній тюрмі м. Петропавловськ ( Північний Казахстан) в грудні 1938 року. В роки Другої світової війни вдова Іллі Шульги Лідія змогла вивезти до США ( Північна Америка, місто Боулдер) 75 робіт художника.
ІЗ Золотоношею ріднить художника його робота вчителем малювання в 20-х роках, в цей час він створює портрети односельчан Захара і Якилини Мірошниченко, Портрет Шевченка, «Кропивнянську козацьку церкву».
Передчасно згасла творча душа невинно знищеного художника-земляка. До речі, в 50-х роках, посмертно був реабілітований.
Про свого учня Ілля Рєпін сказав: « не забувай, що у художньому мистецтві є тільки два Іллі – це я, і ти…» , не забуваймо.
Іван Черінько
22 липня 1908 року в с. Деньги серед мальовничої української природи
народився Іван Черінько – майбутній художник , Заслужений діяч мистецтв Туркменістану. Дар майбутнього митця розкрився під час навчання в Деньгівській та пізніше Чапаївській школі. Створений образ батька, наприклад, був наскільки вдалим, що сусіди вважали що то фотознімок.
Дивом здібний студент не «вилетів» з Київського художнього технікуму. Ні , не через брак таланту, а через те , що « Ваш студент – Черінько Іван – син куркуля!»,- таке прийшло повідомлення з сільради . Довчився, отримав диплом з відзнакою. А батьків вигнали з рідної хати, змушені були наймати хатинки у добрих людей ( син таємно допомагав, чим рятував рідних від голодної смерті).
Після двох років постійних підробітків і поневірянь в 1933 році вже одружений (дружина – художниця-портретистка Євгенія Адашова) переїздить до Туркменії. В цій далекій країні з своєрідними звичаями, мовою, природою, Іван Іванович створює свої роботи. В реалістичному відтворені реальності помітний і драматизм долі та безправ’я туркменських жінок «Вдова» ( 195х 284см), патріотизм « Джигіти», 180х240 см ( полотна митця широкоформатні) – за цю картину художник отримав звання Заслуженого діяча мистецтв Туркменістану .
Життя художника і п’яти його дітей обірвалось під час 8-9 бального землетрусу в Ашхабаді 6 жовтня 1948 року. Лишилась дружина Євгенія, вже після трагедії в неї народився син Богдан. Залишились роботи художника . Деякі експонуються в Черкаському художньому музеї.
Іван Падалка
Народився 15 листопада 1894 року в с. Жорнокльови, Золотоніського повіту в багатодітній (8) дітей. Не дивлячись на бідність, батько прищепив любов до науки. Навчався в Миргородській художньо-керамічній школі, та був виключений за участь у бунті, вигукнув: «Геть царя!». Та творчий хлопець знайшов роботу в Полтавському етнографічному музеї, – він виготовляє копії українських килимів. Навчався в Київському художньому училищі. На чорно-білій світлині він вирізняється серед однолітків зачіскою «під макітру». Про нього згадують що був чемним, лагідним і дещо наївним. Один з кращих учнів художників Михайла Бойчука і Опанаса Сластіона.
Професор живопису Іван Падалка навчав студентів Київського художнього інституту. Як художник-графік ілюстрував «Енеїду», «Кобзар», «Слово о полку Ігореві». Учасник художньої виставки в Стокгольмі 1930 р…. Всі творчі задуми і плани обірвались лихого 1936 року, коли потрапив в застінки НКВС-івської катівні. Піддаючись фізичним і моральним тортурам, боячись за рідних і близьких визнав себе винним у звинуваченні: « учасник націонал-фашистської терористичної організації». Страта. З ним був страчений і вчитель Михайло Бойчук (основоположник течії в мистецтві «бойчукізм» ). 1 лютого 1958 року посмертно реабілітований.
Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею імені М.Ф.Пономаренка
